Вообще началом украинской сборки стихотворных казацких дум принято считать XVI век. Между прочим, первую запись украинской народной песни можно датировать со второй половины этого же столетия (1571 год в грамматике Яна Благослава). Одновременно с этими попытками народного стихосложения возникает новый сорт народной песни: думы. Это новый казацкий эпос, который полностью вытеснил староукраинський эпос, остатки которого остались в прозаических переводах или в форме стиха. Сами украинские народные думы собраны и записаны впервые в XIX веке. Древнейшее упоминание о думе есть в хронике («Анналы», 1587) польского историка С. Сарницкого, самые древний текст думы найден в краковском архиве М. Возняком в 20-х годах в сборнике Кондрацкого (1684) «Козак Голота». В настоящее время сохранились лишь упоминания о думах XVI века в различных письменных источниках, но нет ни одного полного текста на сегодняшний день. В анналах Сарницкого мы можем узнать, что украинцы пели думы уже в начале XVI в., это были думы о героической смерти братьев Струсов, однако, к большому сожалению, этот летописец не внес в анналы ни одной строчки данной думы. Более успешным относительно данных, которые сохранились о думах, является XVII век. В частности, в рукописном сборнике Кондрацкого сохранилось четыре образца украинского думового творчества: «Казак Нетяга», «Смерть Корецкого» и два образца шутливых пародий на думы. В научную терминологию название дума ввел М. Максимович, который, как и М. Цертелев, П. Лукашевич, А. Метлинский, П. Кулиш, осуществил первые публикации дум. Первое научное собрание дум с вариантами и комментарием выдали В. Антонович и М. Драгоманов («Исторические песни малорусского народа», 1875). Фундаментальные исследования дум оставил фольклорист-музыковед Ф. Колесса, который в 1908 году возглавил организованную Лесей Украинкой специальную экспедицию на Полтавщину с фонографом для записи репертуара кобзарей («Мелодии украинских народных дум», «Украинские народные думы»). Самое основательное научное издание дум в XX в. осуществила Екатерина Грушевская («Украинские народные думы»), но оно было изъято из библиотек, а исследовательница репрессирована.
Украинские народные думы, примеры:
Дума «Козак Голота»:
Ой полем киліїмським,
То шляхом битим гординським,
Ой там гуляв козак Голота,
Не боїться ні огня, ні меча, ні третього болота.
Правда, на козакові шати дорогії —
Три семирязі лихії:
Одна недобра, друга негожа,
А третя й на хлів незгожа.
А ще, правда, на козакові
Постоли в'язові,
А онучі китайчані —
Щирі жіноцькі рядняні;
Волоки шовкові —
Удвоє жіноцькі щирі валові.
Правда, на козакові шапка-бирка —
Зверху дірка,
Травою пошита,
Вітром підбита,
Куди віє, туди й провівав,
Козака молодого прохолоджає.
То гуляє козак Голота, погуляє,
Ні города, ні села не займає,—
На город Килію поглядає.
У городі Килії татарин сидить бородатий,
По горницях похожає,
До татарки словами промовляє:
«Татарко, татарко!
Ой, чи ти думаєш те, що я думаю?
Ой, чи ти бачиш те, що я бачу?»
Каже: «Татарине, ой, сідий, бородатий!
Я тільки бачу, що ти передо мною по горницях похожаєш,
А не знаю, що ти думаєш да гадаєш».
Каже: «Татарко!
Я те бачу: в чистім полі не орел літає,—
То козак Голота добрим конем гуляє.
Я його хочу живцем у руки взяти
Да в город Килію запродати,
Іще ж ним перед великими панами-башами вихваляти,
За його много червоних не лічачи брати,
Дорогії сукна не мірячи пощитати».
То теє промовляє,
Дороге плаття надіває,
Чоботи обуває,
Шлик бархатний на свою голову надіває,
На коня сідає,
Безпечно за козаком Голотою ганяє.
То козак Голота добре козацький звичай знає,—
Ой на татарина скрива поглядає,
Каже: «Татарине, татарине!
На віщо ж ти важиш:
Чи на мою ясненькую зброю,
Чи на мого коня вороного,
Чи на мене, козака молодого?»
«Я,— каже,— важу на твою ясненькую зброю,
А ще лучче на твого коня вороного,
А ще лучче на тебе, козака молодого.
Я тебе хочу живцем у руки взяти,
В город Килію запродати,
Перед великими панами-башами вихваляти
І много червоних не лічачи набрати,
Дорогії сукна не мірячи пощитати».
То козак Голота добре звичай козацький знає.
Ой на татарина скрива поглядає.
«Ой,— каже,— татарине, ой сідий же ти, бородатий
Либонь же ти на розум небагатий:
Ще ти козака у руки не взяв,
А вже за його й гроші пощитав.
А ще ж ти між козаками не бував,
Козацької каші не їдав
І козацьких звичаїв не знаєш».
То теє промовляв,
На присішках став.
Без міри пороху підсипає,
Татарину гостинця у груди посилає:
Ой ще козак не примірйвся,
А татарин ік лихій матері з коня покотився!
Він йому віри не донімає,
До його прибуває,
Келепом межи плечі гримає,
Коли ж огледиться, аж у його й духу немає.
Він тоді добре дбав,
Чоботи татарські істягав,
На свої козацькі ноги обував;
Одежу істягав,
На свої козацькі плечі надівав;
Бархатний шлик іздіймає,
На свою козацьку голову надіває;
Коня татарського за поводи взяв,
У город Січі припав,
Там собі п'є-гуляє,
Поле киліїмське хвалить-вихваляє:
«Ой поле киліїмське!
Бодай же ти літо й зиму зеленіло,
Як ти мене при нещасливій годині сподобило!
Дай же, боже, щоб козаки пили да гуляли,
Хороші мислі мали,
Од мене більшу добичу брали
І неприятеля під нозі топтали!»
Слава не вмре, не поляже
Од нині до віка!